А в 80-90-х роках ХІХ століття, за розповідей моїх батьків, вона виглядала ось як: ,,Садиба Сементовських стояла на північній окраїні села, повернута   була фасадною стороною в бік широкої сільської толоки. В’їздом на подвір’я служила довга алея, обсаджена по боках доглянутими кущами жасмину. Біля парадного входу Г-подібного  одноповерхового  будинку стояла пишна округла клумба. Будівля дому обрамлялась двома півколами кущів бузку. За будинком  ріс великий та розкішний сад (дожив до 30-х років ХХ століття).  Він широкою терасою спускався в мальовничу долину, де в заростях верб та очерету розмістився ставок. Вдало вибране місце з потужними джерелами підживлювало став свіжою, завжди прозорою водою, по дзеркальній поверхні якої плавали гордовиті пари білосніжних лебедів. У водних нетрях водилися жирні карасі , коропи та в’юни. Поблизу ставу на подвір’ї, в тіні старої липи, була альтанка, де К.Сементовський  любив влітку слухати і занотовувати розповіді селян. Далі, ген-ген за ставом, на широкій греблі стояв водяний млин. Праворуч від в’їзду в садибу знаходився  мисливський будиночок – Сементовський був великим любителем полювання та рибалки. Повесні, коли розквітали жасмин та бузок, усе довкола наповнювалося неповторним ароматом. Господарство велося під керівництвом розумного і кмітливого єврея – Аферики. Уся садиба в цілому була взірцем чистоти, краси та вмілого господарювання. Недарма селяни називали цю місцевість ,,райським куточком”. 

Сементовські, дрібнопомісні дворяни, для селян були просто панами. Це шляхетське звертання в Польщі чомусь почало означати ціле ,,сословіє” поміщиків-дворян і часто вживалося з негативним відтінком. Якщо так, то Сементовські були добрими панами. Вони не допускали, щоб хтось бідував від голоду. Підлеглі селяни не знали ані утисків, ані знущань. Одиноких і немічних брали під свою опіку. До панів Сементовських селяни йшли за порадою, за допомогою у вирішенні питань, як у найвищу інстанцію. Кажуть, судових позивів калайдинчани майже не робили – усе вирішувалося на місці по справедливості. Селяни – народ кмітливий, уміли тримати дистанцію і не переходити межі розумного. Отож і казали: ,,Що можна пану, того не можна Івану У 1839 році К.Сементовський закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька, після чого служив у канцеляріях Чернігівського, Полтавського та Харківського генерал-губернаторства. Саме в Харкові зблизився з першим видатним прозаїком нової української літератури Г.Ф.Квіткою-Основ’яненком, на той час уже відомим своїми незабутніми творами ,,Сватання на Гончарівці”, ,,Пан Халявський”, ,,Шельменко-денщик”, ,,Маруся”, ,,Козир-дівка”. Молодому Сементовському, який у той час починає захоплюватися народною творчістю, знайомство з видатним майстром слова залишає глибокий відбиток на всю подальшу творчість.Г.Квітка-Основ’яненко цілком заслужено вважався одним із найкращих знавців народного побуту, звичаїв, повір’їв, обрядів. Тому етнографи і літератори часто зверталися до нього за порадами. ,,Дім Григорія Федоровича, - згадував український етнограф К.М.Сементовський, - був завжди тихим притулком науки і мистецтва; тут не було місця для світського базікання, зате розмова найчастіше поверталася до предметів і новин учено-літературних...”Свої широкі етнографічні знання письменник в останні роки передав молодим любителям цієї справи. К.М.Сементовський у своїй праці ,,Нарис малоросійських повір’їв і звичаїв, що відносяться до свят” виносить ,,щиру подяку (...) шановному літератору {...} Г. Ф. Основ’яненкові”, чиїми ,,зауваженнями відносно предмета, що тут викладається”, він користувався.Г.Ф.Квітка-Основ’яненко був одним із зачинателів вивчення українського народного побуту, звичаїв. Діяльність його як етнографа і фольклориста сприяла зростанню в суспільстві інтересу до національної культури, історії, пробудженню народної самосвідомості. Увага Квітки-Основ’яненка до минувшини, до ,,старовини” була високо оцінена – письменнику надано міжнародне звання члена Королівського товариства антикварії Півночі з врученням диплома (Копенгаген).Отже, молодому Сементовському було чого навчитися в метра української літератури. Достойний учень після смерті Г.Ф.Квітки-Основ’яненка (1843рік) пише і друкує в Московському журналі ,,Москвитянин” свою працю – біографічний нарис ,,Г.Ф.Квітка-Основ’яненко”.Таким чином, К.Сементовський був першим біографом письменника і опублікував свою працю під псевдонімом Калайденський. Автору в ту пору було лише 20 років.Варто зазначити, що свій псевдонім Калайденський (його інколи автор позначав літерою ,,К”) Сементовський узяв під впливом Г.Ф.Квітки-Основ’яненка, багато в чому його наслідуючи. Так, як Квітка, що народився в прихарківській слободі Основа, узяв псевдонім Основ’яненко, К.Сементовський запозичив його від назви села, у якому проживав – Калайденці (на відміну від сучасного – Калайдинці). Харківський період життя Сементовського був багатим на нові знайомства з великими творчими людьми, зокрема видатним українським та російським ,,славістом”, у майбутньому академіком Петербурзької академії Наук – Срезневським І. І., автором фольклорно-історичного збірника ,,Запорожская старина”, яку високо оцінили В.Г.Бєлінський, М.В.Гоголь, Т.Г.Шевченко.Там, у Харкові, познайомився Сементовський з Метлицьким А. Л. (псевдонім Амвросій Мошка) – українським поетом, фольклористом, видавцем, професором Харківського і Київського університетів. Метлицький випустив ,,Южный русский сборник» та інші фольклорні збірки.Є свідчення про те, що Сементовський був близько знайомий із першим класиком нової української літератури, видатним письменником, автором безсмертної ,,Енеїди” та ,,Наталки Полтавки” І.П.Котляревським та С.С.Гулаком-Артемоським – відомим українським композитором і оперним співаком (дебютував у Флорентійському оперному театрі, автор першої української опери ,,Запорожець за Дунаєм”).Особливо тісні стосунки у Костянтина Максимовича склалися з Миколою Костомаровим – українським істориком, письменником, публіцистом, майбутнім професором Київського і Петербурзького університетів – одним із ініціаторів створення Кирило-Мефодіївського братства, до складу якого входив і Т.Г.Шевченко. В об’ємній праці ,,Автобіографія” Костомаров згадує про Сементовського: ,,... мне явилась мысль писать историю эпохи Богдана Хмельницкого (малороссийский гетьман Зиновий-Богдан Хмельницкий). В мае 1843 я начал работать над нею. Харьков не представлял богатых источников для такого труда, и я принуждён был ограничиваться польскими, русскими и латинскими сочинениями, но уже случайно приобрёл и несколько рукописных. Таким образом один из моих знакомых Сементовский сообщил мне Грабянкину летопись в двух частях...”У листі до Лазаревського М. М. від 19 жовтня 1857 року з Нижнього Новгорода Шевченко пише: ,,Читать у мене тепер, слава Богу, єсть що, поздоров, Боже, добрих людей, але свого рідного нічогісінько немає, опріч ,,Богдана Хмельницького” Костомарова” (,,Богдан Хмельницький” Костомарова – це перше історично обґрунтоване дослідження про великого гетьмана).Як бачимо, Сементовський К.М. допоміг Костомарову у написанні ,,Богдана Хмельницького”, передавши (мабуть, в оригіналі) рукопис Грабянки, що ним так зачитувався Шевченко.Особливо плідними були у Сементовського початок і середина 40-х років ХІХ століття. У 1844 році Костянтин Максимович у московському журналі ,,Маяк” уперше російською мовою перекладає одне з кращих оповідань Квітки-Основ’яненка ,,Підбрехач”, поставивши під ним псевдонім Калайденський (у той час у кінці перекладу обов’язковим був автограф).К.М. Сементовський, працюючи на відповідальних посадах як державний службовець принагідно відвідував рідне село Калайдинці, яке полюбив усім серцем. Молодий Сементовський не пропускав нагоди поспілкуватися із земляками. Допитливий і спостережливий розум фіксував подробиці проведених свят, весіль, хрестин, похорон. Із простими людьми вів себе, як із рівними. Душевний від природи, він полюбив народну пісню. Традиційно один із кращих церковних хорів цього краю – гордість калайдинчан – виконував пісні триголоссям, не залишаючи нікого байдужим.Калайдинчани співучі та дотепні, їхня мова багата і колоритна густо-пересипана приказками і прислів’ями. Для Сементовського ця особливість не могла лишитися не поміченою (у корінних калайдинчан до цього часу мовлення багате гумором, притаманним тільки їм).З-під пера Костянтина Максимовича виходить ,, Нарис малоросійських повір’їв та звичаїв, що стосуються свят”. Стаття ця була тільки вступом до праці ,,Зауваження про свята у малоросіян” із доповненнями Срезневського, Костомарова та Метлицького.Слід зауважити, що літературний процес того часу був надто складний і непослідовний. Світогляд Сементовського К.М. формувався під впливом великих літературних діячів. Так, московські журнали ,,Маяк” (1840-1845 рр.) та ,,Москвитянин” (1841-1856 рр.) вважалися реакційними з погляду ,,Отечественных записок”, редагованих В.Бєлінським. В умовах літературної конкуренції ,,Отечественные записки” на правах сильнішого органу піддавали критиці ці видання, і, в першу чергу, перепадало авторам творів, які там публікувалися. Чи були правдивими ,,Отечественные записки”, важко сказати. Але ось такий факт, про який Костомаров згадує у своїй ,,Автобіографії”, все-таки про дещо говорить: ,, ... в ,,Отечественных записках” перо знаменитого тога Белинского выразилось, что народная поэзия есть такой предмет, которым может заниматься только тот, кто не в состоянии или не хочет заняться чем-нибудь детальнее. Видно было, что знаменитый и в последствии так прославленный русский критик не в состоянии был видеть важности народной поэзии, важности, в наше время уже безусловно признанной наукой...”Як тлумачити сьогодні „народну поезію” за висловом Белінського? Не інакше, як усну народну творчість, - пісні, думи. Белінського, як видно, не дуже цікавило „те, що йшло від народу”, він більше переймався високохудожніми творами, де витонченість та високопарність слів займає чільні місця.Можливо, саме цей факт став причиною того, що К. Сементовський залишився до нашого часу призабутим. Те, що за радянських часів В. Белінський був признаний беззаперечним „еталоном” критики, багато чого значило. Усе, що подобалось Белінському, потрапляло у формат і друкувалося. Костянтин Максимович волею долі опинився не в тому таборі.Літературний доробок Сементовського, який так і не дійшов до читача, а залишився в рукописах, значний, а саме: „Збірник пісень с. Калайдинців (1849 рік)” – 130 найменувань, „Народні звичаї, пов’язані з окремими днями тижня”, „Дрібні замітки й записки з приводу звичаїв на різні пори року”, ,,Весна, літо, осінь, зима” – записані ним звичаї в різних місцевостях України, ,,Народні звичаї зв’язані з церковними і народними святами”, ,,Записи весільних пісень і обрядів”, ,,Малоросійські народні загадки”, ,,Нісенітниця. Про москаля”, ,,Родини й хрестини в Лубенському повіті”, ,,Українські народні загадки віршами”, ,,Весільні пісні, пісні ,,коровайні” та інші”.Багато років життя К. М. Сементовський присвятив службовій діяльності. Послужний список його посад свідчить, що Костянтин Максимович цінувався як високопрофесійний чиновник, був високо ерудований та наділений великими організаторськими здібностями.У 1847 році його призначено старшим чиновником особливих доручень при Орловському губернатстві. Це значно затримало літературну діяльність, але, незважаючи на зайнятість, Костянтин Максимович збирає малоруські та галицькі загадки, пізніше видані його братом.У 1849 році Сементовський – правитель канцелярії Таганрозького градоначальника. Цього ж року він надіслав у Географічне товариство статтю „Про характерників та малоруські замовляння проти кулі”.У грудні 1855 року Костянтин Максимович вступив на службу в канцелярію на посаду статсекретаря і для прийняття „прошеній на височайше ім’я принесених”. Через рік у місті була створена Амурська кампанія, призначення якої – розвивати пароплавство, різні промисли і торгівлю в нещодавно придбаному Приамурському краї, а також у Китаї Японії. Сементовський К.М. стає керуючим справами цієї кампанії. Це було одним із перших у Росії та на Далекому Сході Торгових представництв експортно-імпортних операцій із зарубіжними країнами сходу, що сприяло вплинуло на економічний розвиток Росії в цілому.Цей період життя сформував у Сементовському ділові якості. У „Журналі для акціонерів” він друкує багато статей економічного та політичного характеру.У зв’язку з хворобою Сементовський вимушений був піти у відставку. Сталося це 23 грудня 1873 року. На той час йому виповнилось 50 років. Незабаром невтомний Сементовський знову поринув у вир життєвих справ. У 1875 році служив у опікунському управлінні над майном і будинками спадкоємців Д.Е. Бернардакі (борг 15 млн. рублів). Цю справу, яка потребувала неабияких знань із області юриспруденції, Костянтин Максимович виконав досить успішно. Це свідчить про високу ерудицію Сементовського. Різносторонність його інтересів може здивувати і сучасника.У газеті „Біржові відомості” одна за одною друкуються статті Сементовського „ По питанню про південну залізницю” та „Туру ханський графік”. Їхні теми були досить різними, що ще раз підкреслює активну державницьку діяльність Костянтина Максимовича. Подальша доля Сементовського, як і місце його поховання, на сьогодні поки що невідомі, але пошуки тривають. Цілком доречно згадати і про рідних братів Костянтина – Миколу та Олександра. Обидва закінчили престижний на той час навчальний заклад – Ніжинський ліцей князя Безбородька. Із села Калайдинці, де в юні роки сформувався характер та світогляд братів, вони розійшлися в широкий світ. Кожен із них ціною власних зусиль створив собі ім’я. Микола Костянтинович Сементовський народився 2 березня 1819 року в с. Семеногірка (нині у складі с. Іркліїв Чорнобаївського району Черкаської області) , брат К. Сементовського. У 1840 р. закінчив Ніжинський фізико-математичний ліцей. Служив у канцеляріях Черніговського, потім Полтавського, Харківського генерал-губернаторів. У 1838 р. з публікації невеликої повісті «Андроник» розпочався творчий шлях М.Сементовського. З 1843р. працював у канцелярії Військового міністерства в Петербурзі.Опублыкував п'эсу «Жебрак», повість «Губернський чиновник», статтю «Харківський театр», повість «Лізонька».У середині 40-х років Сементовський звертається до історичної тематики. У 1845 році в журналі «Маяк» була надрукована повість «Мазепа» (у 3-х ч.). Цей твір вийшов вийшов також окремою книжкою під назвою «Кочубей, генеральний суддя».1846 р. М. Сементовського обирають членом-співробітником Імператорського географічного товариства. Це спонукало його до створення нових праць («Таврида», «Мандрівник», «Південний берег Криму»). 1849 року залишив службу через хворобу і переїхав до Києва. М.Сементовський – автор романів «Золота грамота», «Баронеса Флогсберг» (у 3-х т.), «Потьомкін як козак війська Запорозького». У 50-х роках вийшли друком історичні праці «Запорізький рукопис про скарби», «Сказания о ловах великих князей Киевских», «Галерея Киевская достопамятных видов и древностей».У 1852 році видав книгу „Киев, его святыня, древности, достопамятности и сведения, необходимые для его читателей и путешественников”, яка витримала в царській Росії аж 5 видань і була досить популярною. Тепер це раритет. У цьому ж році вступив у Канцелярію Київського губернатора, де прослужив 23 роки.З 1865 року М. Сементовський видавав «Київський господарський календар» (пізніше – «Київський народний календар»), 1869 р. заснував літературно-політичну газету «Паровоз».Книжки «Найдавніша в Росії церква Спаса на Берестові, збудована святим Володимиром у Києві» і «Повірені і довірителі, захисники і обвинувачі» були останніми творами М. Сементовського.У 1875 році вийшов у відставку і переїхав у родовий маєток до Семеногірки.Помер 5 листопада 1879 року.