Великий пророк і світоч правди Тарас Шевченко завжди на вустах істинного українця. В ювілейні дати, присвячені Кобзарю, цікавість до цієї знаменитої постаті безмежно збільшується. Кожен житель України прагнув би почути, що колись Шевченко відвідав чи принаймні проїздив його населеним пунктом. Та не всім судилося. За підрахунками шевченкознавців, український поет і художник відвідав 224 населених пункти України. Це за доволі короткий період дорослого життя Шевченка в Україні.

         Відомий полтавський краєзнавець і шевченкознавець Петро Ротач у свій час називав кількість селищ, де побував Шевченко в межах Полтавської області. Таких населених пунктів дослідник перерахував 67, хоча пам’ятників Кобзареві встановлено трохи більше 30 (для порівняння Леніну – 2012).

         Відомо, що в  Лубенському районі Шевченко побував у Ісківцях, Лубнах,  Солониці.  Наведені вище цифри не є сталими. Ці місця зафіксовані і згадані в листах, спогадах, у шевченківському доробку. Залишаються і білі плями, котрі чекають ще своїх дослідників.

         А як бути з тими селами, через котрі проїздив Шевченко?  Чи маємо ми  право вважати їх за такі, в яких побував Кобзар?   

         Наприклад, у жодному з документів, навіть у двохтомному  «Шевченківському словнику»,  не зазначено, що Тарас Григорович відвідав  Чорнухи,  Городище, Вороньки, Білоусівку, Суху Лохвицю, Арсенки (тепер Харсіки). А людська пам’ять і сучасні дослідження стверджують, що Шевченко в Чорнухах  таки побував.

         І дійсно, хіба він міг обминути колиску свого першого вчителя і духовного наставника? Звичайно ж, не міг. Спливають такі рядки поета у вірші, присвяченому А.О.Козачковському:

         … ще в школі

         Таки в учителя – дяка,

         Гарненько вкраду п’ятака –

         Бо я було трохи не голе,

         Таке убоге – та й куплю

         Паперу аркуш. І зроблю

         Маленьку книжечку. Хрестами

         І візерунками з квітками

         Кругом листочки обведу.

         Та й списую Сковороду…

         Ось чому Шевченко прагнув побільше дізнатися про великого філософа скрізь, де б не побував на Полтавщині. Та відомостей, на жаль, було мало.  І тільки в Арсенках (Харсіках), а це зовсім поруч із Чорнухами, йому й пояснили, що в маєтку панів Полтавців нібито був хтось із прізвищем Сковорода. У Чорнухах, куди направився Шевченко, на той час ще збереглися частокіл та ворота пана Полтавця. Ось тут старожили і розповіли йому давню історію про Сковороду.

 В одній бідній родині молода дівчина Парасковія народила хлопчика від пана Полтавця. Назвали його Григорієм. Пан, звичайно, і не думав одружуватися. Але не зрікся – знайшов їй рівню – Саву Сковороду. Той настільки був бідний, що навіть у козацьких списках  записаний був просто Савкою.  В селі це не було таємницею. Пан допомагав Парасковії ростити хлопчика. Напрочуд розумним і кмітливим було дитя. Так ось чому син бідного селянина вступив на навчання в Києво-Могилянську академію, куди не просто було потрапити дітям із заможних сімей. Очевидно, що допоміг йому пан Полтавець. Кажуть, Григорій був від народження  гордий, знав своє незаконне походження. У  Чорнухи приїхав лише один раз,  за рік до смерті, в 1793 році. Зайшов на своє дворище, де росли три дуби, зламав із кожного по гілочці, вклонився праху матері, яка  була похована не як бідна козачка, а в багатому склепі,  могилі батька і поїхав із села, навічно залишивши про себе невмирущу пам’ять. Про це й почув поет.

         На Лубенщині, як відомо, Шевченко перебував тричі: у 1843 році  (липень-серпень), у 1845 році (жовтень), у 1846році (лютий).

         Друга поїздка припала на кінець жовтня 1845 року. Поет прямував із Полтави через Решетилівку, Веселий Поділ, Хорол, Миргород, Лубни в Ісківці до Афанасьєва-Чужбинського - свого доброго товариша.

         Завдання Шевченка  як члена Тимчасової комісії по розгляду давніх актів (Київська археографічна  комісія)  було таким: записувати відомості про архітектурні, історичні пам’ятки, замальовувати їх, а також фіксувати фольклорні надбання, збирати стародавні документи та грамоти.

         Що ж зацікавило Тараса Григоровича на Лубенщині? Насамперед,

 Мгарський монастир, Замківщина – місце колишнього палацу Вишневецького, Верхній Вал – оборонна споруда  часів Київської Русі,

місце Солоницької трагедії, де відбувся  останній бій козаків під проводом Северина Наливайка.

     На нашу думку, не міг Шевченко не побувати         на Онопрієвій горі, неподалік села Хитців, що на Лубенщині. Адже знаходиться вона обабіч шляху, який пролягав до Мгарського монастиря із Чорнух. Нині в цьому селі, що розташоване на території      Калайдинцівської сільської ради,  проживає 87- річний Чеверда Олексій Дмитрович,   учасник бойових дій періоду  Великої  Вітчизняної  війни. Він доніс пам’ять свого роду, спогади про те, що в Хитцях свого часу перебував Шевченко.

         «Мені розказував мій батько, а батькові - дід, - говорить ветеран війни і праці. – Можливо, про це колись знало і більше людей, та тільки в роки голоду тут вимерло більше 800 чоловік. Війна згубила близько сотні. То  кому ж пам’ятати?»  Повернемося до цього пізніше.

         Виявляється, що жодного малюнка, зробленого в Лубнах художником, немає. Судячи з його  «Археологічних записок», із повістей «Близнецы» і «Музыкант»,  лубенський маршрут Тарас подолав за один день. Простежимо за цим маршрутом.

 Між селом і містом існували старі шляхи, які були найкоротшими, йшли навпростець. Із Ісківець найлегше було потрапити в  Лубни через П’ятигірці – Михнівці - Великий В’язівок – Терни. В Тернах існував єдиний міст через Сулу, неподалік якого сталася Солоницька трагедія. Шевченко з Афанасьєвим- Чужбинським  прямували через той міст, щоб оглянути і записати  в своїх нотатках: «В семи верстах за Сулою Солонцы, где попал в плен гетьман Наливайко. К северу невдалеке небольшое укрепление»….  І все. Більше ні слова.

         Вочевидь, у самій Солониці Шевченко й не був, бо ж пише не Солониця, а «Солонцы». Далі поїхали  з Тернів у Лубни. Тарас оглянув місцевість і записав: «Кроме монастыря, осталось земляное укрепление, называемое замком. Внутри укрепления есть провал, но еще никем не разведанный!». І знову коротко, поверхнево. Залишається монастир – місце, де  можна багато чого занотувати.

         Усе побачене Шевченко відтворив у повістях «Близнецы» і «Музыкант». При цьому він допустив деякі погрішності, назвавши Святого Афанасія Александрійським і ствердивши, що Мгарський монастир заснувала  дочка Яреми Вишневецького, а не мати Раїна, як було насправді.

         Розповідає Тарас Григорович  і про так звану Онопрієву пустинь.  Поштовий тракт Лубни - Ромни  проходив неподалік від Мгарського монастиря.  А на шляху між Тишками і Хитцями Іосафом Горленком у 1744 році було закладено Онопрієву чоловічу пустинь, де пізніше збудували дві церкви (Онуфріївську і Захаріївську). Проіснувало все це до 1786 року. Виникає питання: чому в лісі збудовано дві церкви? Для кого? Адже в кожному селі були храми. Виявляється, пустинь на відміну від мирських церков не підтримувалася державою і засновувалася людьми, котрі «уединились от мирской суеты», аби отримати стан вищого  прояву пізнання бога. Тракт, уздовж якого вона збудована, засновано ще полковником Лубенського полку Андрієм Марковичем, котрий проживав у Ромнах і користувався саме цим шляхом. Хитцяни згадували, що, за  переказами  дідів-прадідів, ним  колись їздили Сірко й Богун.

         Козаки обслуговували тракт, ремонтували міст, мали там і церкву,  від якої перед Великою Вітчизняною Війною залишилася  тільки  капличка із криницею поряд. Це пам’ятає  Чеверда О.Д..

         Існуючу пустинь з її церквами підтримували козаки, кожний, хто проїздив цим трактом, уносив кошти. Колись серед проїжджих був і сам гетьман Кирило Розумовський. У 1762 році він особисто оголосив усі полкові міста і містечка. Ченці молилися за козаків, святотці були їх духовними наставниками. Традиційно довіра до таких пустинних монастирів була більшою. Козаки тут причащалися і сповідалися, берегли свої таємниці. Протягом 1786 року Катерина ІІ наказала закрити пустинні монастирі, аби знищити все, що нагадувало про козацтво. Тож  Шевченко оглянув руїни цих будівель. Почув він також, що деякі ікони потрапили в церкву с.Хитці (це по дорозі). Там шлях розходився на два боки. Перший, старий лохвицький, ішов через Хитці – Калайдинці – Карпилівку – Яблуневе – Яготин аж до  Києва. Інший − на Лубни. У Калайдинцях був заїжджий двір, заснований дворянами Розумовськими. За ним шлях на  Карпилівку, Тарандинці і  Новаки.

Шевченко заїхав у с.Хитці. У церкві Іоанна Богослова оглянув дві врятовані ікони з Онопрієвої пустині − «Ісус Христос, сидячий на троні» та « Вознесіння Христового». Тоді Тараса Григоровича ще  ніхто не знав як поета. Він був просто художником.  Зустрівся Шевченко з молодим хлопцем, що працював у церкві. Це був богомаз Чеверда, в пам’яті якого на все життя і закарбувався образ Тараса. Пізніше ціла династія богомазів Чевердів із покоління в покоління передавала цю історію, що нині нагадує легенду.

         Очевидно, далі Шевченко поїхав по найкоротшому шляху на Ісківці через Калайдинці. Ні  запису, ні малюнків про цю поїздку він нам не залишив. І все таки  Тарас дещо придбав на Лубенщині. Про це свідчить той факт, що під час арешту (1847 р.)  серед матеріалів, відібраних у поета, були оригінальні документи Лубенської полкової канцелярії (купчі, прохання, листи тощо)  І половини ХУІІІ століття.

         Безперечно,  він хотів вивчити їх  і щось написати, можливо, історичну повість. Адже козаччина в його творчості займала особливе місце. Згадаймо поеми «Гайдамаки», «Іван Підкова».

         Хочеться думати, що і Онопрієва пустинь  відіграла  не останню роль. Таким чином можна зробити висновок, що до сіл, які відвідав Шевченко на Лубенщині, справедливо треба віднести такі: Ісківці, П’ятигірці,  Михнівці, Великий В’язівок, Олександрівка, Терни, Солониця, Мгар, Хитці, Калайдинці, Новаки. А ще Єнківці, Бієвці, Горобії(усього 14).

         У нащадків по тому виникло багато запитань. Одне із них таке:  чому на шляху в Лубни Шевченко залишив малюнки  Полтавського Воздвиженського монастиря, околиці с.Решетилівка, портрет сина Родзенка у Великому Подолі? Щоправда, в Хоролі й  Миргороді він також нічого не змалював, бо, за його свідченнями, їдучи з Хорола в Миргород, поет захворів. А чому в Лубнах, де перебували святі мощі Афанасія, художник нічого не відтворив? Відповіді немає. Все це залишилося загадкою донині.

         А невдовзі поет від’їхав на Чернігівщину по поштовому тракту Полтава-Чернігів через Бієвці на Прилуки, щоб погостювати у  знайомих. Шевченко був молодою 32-річною людиною, сповненою сил і енергії, а навколо вирувало життя в всіх його кольорах і відтінках.