ГУРТОК
Історичними місцями нашого краю
Лубенщина по праву вважається одним із найчарівніших куточків не лише Полтавської області, а й усієї центральної України. Вона належить до тих історичних земель, що стали ядром, навколо якого формувалася Українська держава.
Історія Лубенщини тісно пов’язана з наміром князя Володимира Святославовича зміцнити кордони Київської Русі. У 988 році на високому пагорбі над Сулою було закладено фортецю і селище Лубно. Перша літописна згадка про місто належить до 1107 року. За минуле тисячоліття древнє місто зазнавало руйнувань під час навали татаро-монгольської орди, періоду українських визвольних війн, Великої Вітчизняної війни.
Створений 7 березня 1923 року на терені історичної Лубенщини, відповідно до постанови ВУЦВК, Лубенський район за пройдений 87-річний шлях завдяки самовідданій і звитяжній праці простих людей, щиро закоханих у свій край, став одним із важливих аграрних регіонів Полтавщини.
Сьогодні район налічує 34,9 тисяч чоловік, на його території розташовані 82 населених пункти, об’єднані у 26 сільських рад. Діють 5 промислових, 26 сільськогосподарських підприємств та 64 селянсько-фермерських господарств, основним напрямком діяльності яких є вирощування зернових культур, цукрових буряків, лікарських рослин та розвиток тваринництва.
Соціальну інфраструктуру району складають 31 освітній заклад, 64 лікарняні установи. Культурно-просвітницьку роботу проводять 59 закладів культури, у тому числі: районний Будинок культури, 40 бібліотек (2 районні та 38 сільських).
Багато славних сторінок у літописі нашого краю. Але найбільше багатство і слава Лубенщини – її люди. Тут народилися і розкрили свій талант десятки видатних особистостей, які стали знаними далеко за межами Лубенщини.
Серед когорти наших славних земляків – відомий письменник, етнограф, мовознавець, перекладач Олександр Афанасьєв-Чужбинський; родина Шеметів – громадських діячів, просвітителів, меценатів, котрі дали життя першій у Наддніпрянській Україні україномовній газеті «Хлібороб»; письменник,літературознавець Василь Барка – автор роману «Жовтий князь» про роки Голодомору 1932-1933 р.р. в Україні; письменник Володимир Малик – автор популярних історичних романів; «витязь української поезії», поет-борець, поет-громадянин Василь Симоненко, творчість якого стала взірцем гуманізму, народної простоти та довершеності.
Як стверджував наш Великий Кобзар Тарас Шевченко: «Хто не шанує рідний край – той серцем немічний каліка». Справжня синівська любов до України розпочинається з любові до рідного краю, знання його історії, співучої мови його славетного народу. Тож радіє душа, щемно стискається серце від усвідомлення того, що всі ми є часткою цієї предковічної землі – колиски нашого життя, живемо серед людей, котрі мовою душі і серця, високим працелюбством творять новітню історію Лубенського району.
МГАРСЬКИЙ СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР
Ген на горі впритул до неба,
Стоїть, загорнутий в блакиття,
Не день, не два – а три століття
Притиснувши хреста до себе.
Хіба звикати православним
Монастирям? Ні не звикати
Свій хрест нести і хрест державний
Руками обома тримати.
Раїса Плотникова
Мгарський Спасо-Преображенський монастир є однією з найшановніших та найвідоміших в Україні святих православних обителей. Духовна перлина Лубенської землі уже багато століть височіє над живописною Сулою. Історія пам’ятає монастир з ХУІІ ст. У 1619 році Раїна Вишневецька, двоюрідна сестра відомого церковного і освітнього діяча Петра Могили, робить пожертву на заснування Мгарського Спасо- Преображенського монастиря. Вона ж на згадку про покійного чоловіка подарувала церкві землю і відпустила матеріали, що залишилися від перебудови старого замку Вишневецьких у Лубнах.
Будівлі зводились тривалий час. Ще нова церква була знищена пожежею, на її відбудову вже в 17 ст. використовувався гіпс з висачківського кар’єру. Зводились монументальні споруди, в яких відбилися риси українського бароко.
Найбільшу архітектурну цінність має головна споруда монастиря - Спасо- Преображенський собор . Він споруджений 1684-1692 рр. Німецький архітектор Йоган Баптист, запрошений для будівництва за порадою ректора Києво-Могилянської академії Лазаря Барановича, хотів повторити в ньому абрис Чернігівського Троїцького собору. За планом чернігівська і мгарська споруди однакові, але інтер’єри їх - різні. Віконні і дверні отвори, фронтони собору прикрашає чудове ліпне оздоблення – сюжетні рельєфи і стилізовані рослинні орнаменти.
В архітектурний комплекс монастиря входять Тепла Благовіщенська церква (збудована у псевдо візантійському стилі); дзвіниця (триярусна, збудована в бароковому стилі 1785р.; 1786р. зведений будинок ігумена – перебудований у 19 ст. (мурований, двоповерховий, у стилі класицизму) , у 2-й половині 19 ст. зведено двоповерховий готель.
Велика християнська слава монастиря пов’язана з іменем святого Афанасія, патріарха Константинопольського (Царгородського), який став його покровителем.
На території монастиря поховані Константинопольський патріарх Серафим (Анін), київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський), архієпископ Полтавський, а потім Псковський, Мефодій (Писнячевський).
В ХУІІ – ХУІІІ століттях було створено Літопис Мгарського монастиря, рукописи якого зберігаються в наукових бібліотеках України. Про Мгарський монастир писали історики , письменники, краєзнавці - Самійло Величко, Т.Шевченко, Д.Яворницький, І. Нечуй-Левицький, Г.Сенкевич, О.Донченко, Л.Костенко, М.Лазірський, Ф.Соколовський, В.Малик та ін.
КУРГАН СКОРБОТИ
На цій горі, на пагорбі печалі,
Де все болить – від квітки до хреста, -
Ідуть дощі вдовиними плачами...
На цій горі, на пагорбі печалі,
Німіє слово і мовчать уста...
Борис Олійник
У зболеній народній пам’яті ніколи не забудуться трагічні лихоліття 1932-1933 років, коли на очах у всього цивілізованого світу над українським народом коївся жахливий злочин масового народовбивства.
На горі Зажури біля села Мгар насипана висока могила, а на ній 8-метрової висоти бронзовий дзвін, що 15-метровим хрестом-птахом врізається в небо. На дзвоні тім викарбувані слова, що б’ють у саме серце: «Коли відходить одна людина - з нею вмирає цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву – тоді помирає вже ціла галактика. Голодомор- 1933» По колу великого дзвону - 30 малих дзвонів – від кожної області України та громадських організацій. Цей найвеличніший у своїй скорботності пам’ятник встановлено на лубенській землі.
ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК ЛИЦАРЯМ- НАЛИВАЙКІВЦЯМ
Неподалік мосту через Сулу височіє насип, який видно з автостради Київ-Харків. На ньому великий камінь і козацький хрест. На мармуровій плиті – напис: «Лицарям волі Северина Наливайка – жертвам Солоницької трагедії 1596 року». Тут серед безкрайніх посульських лугів, де кожна грудка землі дзвенить козацькими шаблями і гомонить голосами відваги і мужності, цей пам’ятний знак (споруджений 2001 року за проектом архітектора В. Семенюти) нагадує сучасникам про одну з найгероїчніших сторінок історії визвольної боротьби українського народу.
Северин Наливайко – визначна історична постать , козацький ватажок, провідник козацько-селянського повстання проти польської шляхти 1595-1596 років.
яке охопило майже все Правобережжя і закінчилось у червні 1596 року під Лубнами і закінчилось, за висловом відомого історика Михайла Грушевського „солоницьким погромом”. Адже ця подія мала місце, як стверджують всі історики, „над річкою Солодицею”, „під Лубнами на Солониці”, „в урочищі Солониця” і хоч вона мала трагічні наслідки (повстанці були розгромлені в кілька разів могутнішими польсько-шляхетським військом під орудою Жолкевського, але в очах верхівки феодальної Польщі набула невідворотної загрози, оскільки була передвісником грядущої розправи, яка згодом реалізувалась у Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.
„Поразка під Солоницею була однією з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її дальший розвиток, - писала історик Н. Полонська-Василенко, - проте незважаючи на невдачу , залишився фермент, який підтримував опозиційний дух українського населення, а ім’я Наливайка зберегла народна пам’ять як борця за його свободу”.
ТАРАСОВА КРИНИЦЯ В ІСКІВЦЯХ
Кілька разів у 1843- 1846 рр. наш край відвідував Великий Кобзар Тарас Григорович Шевченко.
Плідною виявилася поїздка на Лубенщину в якості члена археологічної комісії. У своїх замітках він писав про Мгарський монастир, земляні укріплення в урочищі «Замок», де колись стояв пишний палац магната Яреми Вишневецького. Не оминув він і славно-сумнозвісної річки Солониці, на березі якої відбулася остання битва козаків Северина Наливайка з польськими поневолювачами. І про Наливайка, «преславного запорожця», згадує у багатьох своїх творів. Описав середньовічний Ромоданівський шлях. А які чудові описи Сули поблизу Лубен у повісті «Наймичка».
Уперше він потрапив на Лубенщину в кінці липня 1843 року як гість нашого славного земляка-етнографа О.С.Афанасьева-Чужбинського. Разом вони відвідали велелюдний лубенський ярмарок, який так врізався в пам’ять поета , що як свідчить його «Щоденник» навіть снився через багато років на засланні. За спогадами Афанасьева-Чужбинського вони часто «блукали з ним по лісах над Сулою і Сліпородом…». Тарас Григорович, бував на Челядній горі, що знаходиться в центрі села Ісківці, де він збирав на розмову селян і дворових. В оселі Чужбинського Шевченко читав приятелеві твори, ще свіжі, щойно написані в Мар’янському чи Яготині і Олександр Степанович був його першим критиком. Тут між ними відбувалися розмови про польську літературу, зокрема поезію Адама Міцкевича, якою вони обидва захоплювались.
Одного вечора, як згадував Чужбинський, вони довго читали Міцкевича, розмовляли і коли потомились, вирішили освіжитись чаєм. Тарас Григорович схопив відро і побіг садом до криниці. Чубинський заходився лагодити самовар. Знадвору чутно було, як шуміли на вітрі дерева і лунала пісня, яку наспівував Шевченко: «Нема в світі гірш нікому // Як сироті молодому».
Пам’ять про перебування поета в Ісківцях – то світла сторінка в історії цього села, нею пишаються ісківчани. В 1966 році в центрі села було встановлене погруддя Кобзаря.
На жаль, час не зберіг будинку в якому чаювали два поети . Та збереглася криниця з якої набирав воду давнього осіннього вечора 1843 року Тарас Григорович. Ця шевченківська реліквія відновлена 1959 року з ініціативи вчителя місцевої школи Івана Федоровича Булатецького за матеріальної підтримки колгоспу імені Шевченка. На бетонній цямрині напис «1846. Криниця Т.Г.Шевченка». Дата розділяється невеликим портретом Кобзаря, умонтованим у бетон. Вічне джерело земне і вічна любов народна до Тараса Шевченка.
Щороку, в останню неділю травня, біля криниці Шевченка проходить районне свято «В сім’і вольній, новій».
2010 року Лубенської районною радою було прийняте рішення про утворення в с.Ісківці пам’ятки садово-паркового мистецтва місцевого значення „Парк-криниця Шевченка”.
КРИНИЦЯ КОЦЮБИНСЬКОГО В ЄНКІВЦЯХ
З давніх-давен криниці посідали в житті людей важливе місце, їх охороняли, з особливою любов’ю облаштовували, звеличували в народних легендах, вважали святими.
Є легендарне джерело і на Лубенщині, в долині на правому березі річки Удай, біля села Єнківці.
Щороку з незапам’ятних часів тут відбувався ярмарок. Джерела виникнення криниці і цього ярмарку губляться десь у сивій давнині.
Ще на початку ХУІІІ століття день християнської святої Параскеви відзначався дуже урочисто. (Параскева з грецької – «п’ятниця» ). Існувало дванадцять п’ятниць у році, що уособлювалися східними слов’янами та викликали у них вшанування. Одна з них - десята після Великодня, в яку і відбувався ярмарок в Єнківцях. Як свідчить легенда «косив колись на лузі якийсь чоловік траву, підійшла до нього сама, свята П’ятниця в образі бідної жінки і спитала, де б його сісти відпочити. Дядько був не в настрої, показав на болото. Вона пішла туди й сіла – стала невидимкою. А на тім місці з’явилася криниця… вода якої мала чудодійні властивості».
Чимало дослідників у різні часи зверталися до теми криниці у своїх наукових пошуках. ЇЇ відвідали та описали історик,академік О.І.Левицький, фольклорист і етнограф В.П.Милорадович. Перша коротенька замітка про «Криницький ярмарок» з’явилася в «Записках Південно-Західного відділу Географічного товариства 1847 року». Писали про нього «Полтавские губернские ведомости» і «Киевский телеграф».
« …Озеро ярмарку вливається струмочком в каплицю; одні йдуть, другі виходять. Се та знаменита криниця до якої з’їзджаються люди з далеких сіл навіть і стають табором в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей , що ставлять церкви, монастир й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, - вони промовляють не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками справляли священні грища по гаях і дібровах», - писав великий український письменник М.Коцюбинський 1908 року після відвідин цього цікавого свята, справжньої народної містерії в оповіданні «Як ми їздили до криниці».
«Я лишавсь на ярмарку до 2-х годин ночі весь час насолоджувавсь дивним оригінальним як сама природа, і воістину грандіозним співом, подібного якому ніде не можна почути в світі», - писав академік О.Левицький. В цей час уся долина освітлювалася свічками, які прикріплювалися до возів, піднятих угору оглоблів, вил увіткнутих у землю, і навіть до рогів волів, а ще – на вершку заповідного дуба.
У дослідженні «Лесная Лубенщина» надрукованому 1900 року В.П.Милорадович свідчить, що на «криницький ярмарок» збиралося до 5000 душ із Лубенського, Лохвицького, Пирятинського, Роменського повітів. «Тієї ночі всі, старі, молоді, обов’язково повинні співати…»
Як спомин віків стоїть Єнківська криниця, заворожуючи спокійним плином прохолодної води…Не міліють її джерела, як не міліють життєдайні джерела народної творчості.
Сьогодні древня традиція проведення ярмарку біля криниці відроджена знов. Знову як у давнину, звучать тут чудові українські пісні.
ГІНЦІВСЬКА ПАЛЕОЛІТИЧНА СТОЯНКА
На березі Удаю розташувалося маленьке мальовниче село Гінці. Назва цього населеного пункту відома всім, хто цікавиться археологією. Відомість давнього поселення розташованого поблизу нього, давно вже перейшла межі нашої країни.
Гінцівська стоянка є першою з відкритих на Україні стоянок подібного типу і перша така пам’ятка у Східній Європі. Саме після її відкриття почалося вивчення палеоліту в Україні і на півдні Росії на науковій основі, адже до цього часу вважалося, що ця місцевість була дуже пізно заселена людьми.
Відкрита вона була випадково. У маєтку поміщика Г.С.Кир’якова, під час копання ями селянами були знайдені кістки надзвичайно великих розмірів. Прибувши на це місце, Кир’яков обізнаний з археологією, зрозумів, що залишки належать викопній тварині, а тому вирішив залишити Їх у себе. Через два роки, дізнавшись, що в Лубенській гімназії відкривається музей, він подарував їх туди. Так вони потрапили до рук учителя історії Ф.І.Камінського. У липні цього ж 1873 року Ф.І Камінський вирушив у Гінці з метою обстеження місцевості, де на місці нової ями було знайдено кам’яні знаряддя палеолітичної людини і шило виготовлене з кістки. Саме ці знахідки дозволили йому виступити на 3-му археологічному з’їзді у Києві. Так було покладено початок вивченню пам’яток стародавнього кам’яного віку на всій території європейської частини тодішньої Російської держави.
Залишки Гінцівської стоянки знаходяться на схилі другої надзаплавної тераси правого берега долини річки Удай і залягають в смузі світло-жовтого суглинку на глибині 2-3, 5 м. У її культурному прошарку виявлено велику кількість кісток різних тварин(мамонта, північного оленя, зубра, ведмедя, песця та ін.), крем’яні знаряддя праці,залишки житла стародавніх людей. Серед усіх знарядь праці виділяються по чисельності кам’яні, виготовлені з кременю. У той час високого рівня набуло палеолітичне мистецтво. На Гінцівському поселенні було знайдено голки з вушками, майстерно вироблені з бивнів мамонта, орнаментована кістяна пластина, уламок ікла ведмедя з нарізками та молоток виготовлений з рогу північного оленя.
Гінцівська стоянка існувала досить тривалий час, будучи добре обжитим поселенням стародавніх мисливців, що жили в долині Удаю та на плато його берегів. За характером залишків воно відноситься до кінця пізньопалеолітичної епохи ( її мадленської пори ) – близько 12 – 13 тисяч років.
Свого часу у Гінцях проводила дослідження ціла плеяда вчених - академіки В.І.Вернадський, О.Б.Павлов, М.В.Павлова, П.І.Підоплічко, професори – К.М.Феофілактов, В.О.Городцов, Г.Ф.Мірченко, О.Я.Брюсов, І.Ф.Левицький, Г.М.Щербаківський, В.Я.Сергін, Л.А.Яковлєва. За сценарієм Л.Яковлєвої було створено фільм «Мисливці великих рівнин в епоху останніх мамонтів». Важливою в проведенні розкопок була участь доктора археології, професора Сорбонського університету Франсуа Дінджана. Завдяки їх праці, їхнім знахідкам ми і можемо сьогодні здійснити уявну подорож у минуле, дізнатись про те, як жили наші предки.
Гінцівські матеріали давно стали надбанням світової науки. Багато знахідок набули значення хрестоматійних. Саме до таких відноситься уламок бивня мамонта, прикрашений тонким гравіруванням у вигляді довгої, злегка зігнутої лінії, від якої відходять перпендикулярно короткі нарізки. Відомим американським дослідником А.Маршаком це зображення розшифроване як календарний запис.
Гінцівська палеолітична стоянка включена до Національного реєстру культурного надбання України. Колекції з розкопок у Гінцях зберігаються в Національному історичному (Київ), Державному Історичному (Москва), Полтавському та Лубенському краєзнавчих музеях, інституті археології Російської академії наук (м. Москва).
Вовчицький районний краєзнавчий музей імені Івана Саєнка
Вовчицький музей – справжня перлина народного музейництва. З часу його заснування 1948 року і до сьогодні він є одним із кращих сільських музеїв України.
Ім'я його засновника І.І. Саєнка, заслуженого вчителя Української РСР, Відмінника народної освіти, який був нагороджений 9-ма Дипломами Міністерств освіти і культури, медаллю А.С. Макаренка, орденом Леніна та іншими урядовими нагородами, відоме далеко за межами області.
Народження сучасного музею почалося з організації краєзнавчого гуртка, збирання предметів старовини. У травні 1948 року юні школярі принесли знайдену медаль часів російсько-японської війни 1904-1905 років, яка стала першим експонатом омріяного музею. А коли накопичений матеріал вже не вміщався в одній спеціально відведеній кімнаті, постало питання про створення шкільного музею, який згодом став сільським.
Шкільний музей, як його тоді називали, відвідували не тільки односельці, а й жителі інших міст та сіл. Про нього заговорили, почали писати в газетах. В 1968 році музею було присвоєно звання «народний»
Будинок нинішнього музею почав зводитись 1984 року, відкриття нового двоповерхового приміщення відбулося у 1987 році. Серед експонатів багато рідкісних і унікальних з різних періодів історії. Сьогодні у ньому налічується 7566 одиниць, які розміщені в 10 залах і об'єднані в розділах: «давнє минуле села», «Природа рідного краю», «Історія села до 1917 р.», «Велика Вітчизняна війна» й інших.
В одному із залів знаходиться картинна галерея. Тут можна ознайомитись з творами графіки, живопису та скульптури майстрів України, зразками народної творчості – вишивкою, керамікою, художнім ткацтвом. Гордістю галереї є серія ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, Марка Вовчка та Лесі Українки народного художника СРСР М.Г. Дерегуса.
Пишаючись своїм музеєм, ми говоримо: головна його цінність у тому, що історія, збережена в ньому, є істинною правдою. Саме цього прагнув його фундатор Іван Іванович Саєнко, після смерті якого у 2008 р. музею було присвоєно його ім'я. А у 2010 році музей став районним.
Пам’ятний знак на місці поховання родини Шеметів
У реєстрі славетних українських родин, які свого часу прислужилися рідному краєві, почесне місце належить лубенській родині Шеметів. Неподалік від Лубен (територія приміського лісництва по дорозі на с. Калайдинці), в урочищі «Морозівська дача», на місці родинного склепу Шеметів, у грудні 2000 року було відкрито пам’ятний знак (автори-архітектори Р.В.Кисіль та І.В.Пономаренко), який споруджено з ініціатив міського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті ХХ ст. зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.
Найстарший син Володимир закінчив природничий факультет Київського університету. Ще в студентські роки його захопила національна ідея. Він був членом «Братства тарасівців», відстоював ідею української автономії. Саме його зусиллями 12 грудня (за старим стилем) 1905 року в нашому місті з’явилось перше число газети «Хлібороб».
«Хлібороб» вийшов накладом 5 тис. примірників «коштами і заходами» Лубенської української громади, тож у певній мірі відображав її вимоги. Вийшло лише 5 номерів газети. Пізніше Володимир Шемет був депутатом І Державної думи, членом Центральної Ради від Полтавської області. В радянські часи він працював в Інституті української наукової мови при Академії Наук, а згодом – в установах «Цукротресту». Помер у 1933 році, похований на Байковому кладовищі в Києві.
Трагічно склалася доля наймолодшого з братів - Миколи, першого редактора газети. 1918 року, переживши розчарування і не знайшовши для себе дороги в сум’ятті революційного духу, він покінчив життя самогубством.
Сергій Михайлович Шемет брав найактивнішу участь в організації «Просвіти» в Києві, у червні 1917 року очолив Українську демократично-хліборобсську партію, в 1918—му увійшов до складу уряду П.Скоропадського. Емігрував за кордон. Помер 1969 року в Австралії.
Хата-музей В.Симоненка. Пам’ятник В.Симоненку в с.Біївці.
На Україні є місця, святі для кожного свідомого українця. Одне з них - с.Біївці – мала батьківщина видатного українського поета Василя Симоненка, якого Василь Стус свого часу назв в «найбільшим шістдесятником із шістдесятників».
З пагорба у Біївцях видно широкий видолинок над Удаєм, густо вкритий очеретами. Саме тут притулилась приземкувата хатина, в якій народився, виріс і пішов у світ «витязь молодої української поезії». Меморіальна табличка на причілку. Білі стіни з очеретяною стріхою, проста долівка, ряднина, барвисті вишиті нитками надії і жалю рушники, - це все навіки вкарбовується в пам’ять. У Василевій світлиці зустрічає гостей його портрет та портрет його матері.
За хатою - двір, що переходить у грядку, а далі - надудайський луг, а ще далі – ліс… Неповторна українська природа, що надихала поета. Десь там вдалині загубилася в зеленій повені річка Удай, над крутою горою Лисак пливуть непомітно віки. В цьому священному місці особливо віриться, що тут не могла не народитися людина такої кришталевої чесності, сумління нашого народу.
У 1965 році на громадських засадах тут відкрився музей.
Щороку 8 січня біля старої оселі серед снігів збираються відомі письменники, митці, шанувальники творчості поета, щоб вклонитися світлому імені Василя, його істинно українській душі.
У книзі відгуків музею є такий напис: «У цій старовинній хаті аура, яку ніколи і ніде не відчуєш, це зв’язок з минулим, це зв’язок з історією, і це пуповина, що прив’язала нас, незалежно від нашого бажання, до рідної землі, до рідного краю. Низький уклін тобі, наш великий поете…»
17 травня 2005 року у селі Біївці на території місцевої школи відбулось відкриття пам’ятника поету. Воно стало можливим завдяки спонсорам - колективу Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г.Короленка, Лубенській асоціації органів місцевого самоврядування, приватним підприємцям В.Тараненку, Р.Дрок, Г.Тараненку. Авторам пам’ятника - архітектору О.Зоту та полтавському скульптору М.Цисю - вдалося передати простоту і сувору стриманість образу поета.
У 2000 році Лубенською районною радою була заснована літературна премія імені В.Симоненка, яка переросла в літературно-мистецьку. З ініціативи літо’єднання ім. О.Донченка та відділу культури і туризму Лубенської районної державної адміністрації вона присуджується щорічно і вручається лауреатам в день народження поета - 8 січня в ході літературно-мистецького свята «Виростеш ти, сину». З 2004 року премія набула статусу обласної.
С.Тарандинці. Музей Василя Симоненка.
Щодня в негоду і заметіль відміряв Василь Симоненко 9 кілометрів від своєї хати в с.Біївці до школи в с.Тарандинці, яку закінчив із золотою медаллю. 1995 року їй присвоєно ім’я свого славного учня.
Саме відтоді, коли було зведено нове приміщення школи, почала реалізовуватись мрія її директора, ентузіаста освітньої справи Василя Бута та педагогічного колективу про створення музею. Матеріал збирався протягом 20 років, ще в ті часи, коли про поета не говорили вголос. Близько 600 дорогоцінних експонатів, пов’язаних з життям поета, зберігає музей, перша кімната якого була відкрита 8 січня 1998 року.
Велику допомогу в створенні музею надали друзі В.Симоненка М.Сом, Ю.Смолянський та ін.
Щороку 8 січня сюди приїздять шанувальники творчості поета, митці з м.Київ, м.Черкаси, м.Лубни. З нагоди 70-річчя поета музей було оновлено. 17 травня 2008 року відкрита його друга кімната, що стала результатом плідної праці учнівсько-педагогічного колективу школи та художника В.Юр’євича (лауреата премії В.Симоненка 2004 року). Екскурсії музеєм, які проводять його завідуюча С.Б. Яценко та вихованці школи, викликають надзвичайний інтерес відвідувачів.
Дослідна станція лікарських рослин української академії аграрних наук (с.Березоточа)
Березоточа – село особливе, відоме на всю Європу з давніх-давен. Розташоване на місці злиття двох річок – тихоплинної Сули та мальовничого Удаю.
Початок організованого збору і культивування лікарських рослин на Лубенщині пов’язане з іменем Петра І. Після Полтавської битви1709 року він разом з похідною канцелярією по дорозі на м.Київ 20 липня зупинився в м.Лубни. На той час м.Лубни були центром полку. Російський цар відвідав Мгарський монастир, ознайомився з містом та його околицями.
Саме багате різнотрав’я та вигідне стратегічне розташування наштовхнули Петра І на думку про організацію тут Польової аптеки, яка б забезпечувала медичною сировиною війська, що оберігали південь Росії. 1721 року було засновано Головну польову аптеку. В 1896 році «Полтавские губернские ведомости» повідомляли, що із Лубенського повіту у внутрішню Росію, а головним чином за кордон, вивозиться щороку понад 50 тисяч пудів трав.
В 1912-13 р.р. у справі заготівлі лікарських рослин включилось Лубенське сільськогосподарське товариство. Департамент землеробства в 1915 році провів міжвідомчі збори, на яких був присутній наш земляк, уродженець с.Засулля А.Г.Зайкевич (пізніше відомий вчений), який у своїх виступах пропонував організувати дослідну установу. В 1916 р. з ініціативи Лубенського товариства сільського господарства і його секретаря П.Гавсевича на околиці Лубен був організований маточний розсадник лікарських рослин, що згодом переріс у дослідну станцію. В 1925 р. станція була переведена на околицю с.Березоточа, де знаходиться і понині.
Тут розроблено технологію вирощування для 90 лікарських культур і технологічні карти для 40 культур.
В розвитку лікарського рослинництва в Україні Дослідній станції лікарських рослин УААН належить провідна роль.
